Кремень Василь Григорович
політик / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про %D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%8C %D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C %D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Васи́ль Григо́рович Кре́мень (нар. 25 червня 1947, с. Любитове, Сумська область) — український вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997).
Кремень Василь Григорович | |
---|---|
5-й Міністр освіти і науки України | |
30 грудня 1999 — 3 лютого 2005 | |
Президент | Леонід Кучма |
Попередник | Валентин Зайчук |
Наступник | Станіслав Ніколаєнко |
Народився |
25 червня 1947(1947-06-25) (76 років) с. Любитове, Сумська область |
Відомий як | політик, публіцист, соціальний науковець, викладач університету |
Громадянство | Україна |
Національність | українець |
Політична партія | безпартійний |
Рідня |
Григорій Мусійович Варвара Іванівна |
Нагороди | |
Підпис | Файл:Василь Кремень у 2014 |
Академік НАН України (з 2000), академік НАПН України (з 1995).
З травня 1998 по лютий 2000 — Народний депутат України 3-го скликання (за списком СДПУ (о)), очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. Упродовж 1999—2005 рр. перший міністр освіти і науки України об’єднаного Міністерства освіти і науки України (в урядах В. Ющенка, А. Кінаха та В. Януковича).
Президент Товариство «Знання» України (з 1998), Президент Спортивної студентської спілки (з 1998 по 2018), заступник Голови Комітету з державної премії в галузі науки і техніки (з 2002), нині член Комітету з Національної премії України імені Бориса Патона; заступник Голови Комітету з державної премії в галузі освіти (2011).
Почесний доктор (Київського національного університету імені Тараса Шевченка[1], Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського[2], Хмельницького національного університету[3], Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна[4], Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара[5], Львівського державного університету безпеки життєдіяльності[6], Львівського державного університету фізичної культури[7], Волинського національного університету імені Лесі Українки[8], Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника[9], Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука[10]) і професор (Київського університету імені Бориса Грінченка[11], Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського[12], Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького[13], Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»[14]) багатьох українських вишів і кількох закордонних університетів.