Злочинність і правосуддя в середньовічному Львові
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Злочинність і правосуддя в середньовічному та ранньомодерному Львові займали помітне місце в суспільному житті містян і служили темою для постійного інтересу обивателів. Як багате торгове місто, Львів привертав увагу не тільки іноземних купців і ремісників, а й злочинців усіх мастей. Однак, злочинний світ середньовічного Львова, який мав свої регіональні особливості, вирізнявся неприязню до невмотивованої жорстокості. Важкі злочини були радше винятком з правил, причому вчиняли їх переважно представники шляхти і приїжджі елементи. Найпоширенішими правопорушеннями були шахрайство, підробка монет і різних товарів, азартні ігри, хуліганство, крадіжки і проституція. Рівень злочинності зростав в періоди війн, економічних криз і політичної нестабільності, які, як правило, супроводжувалися соціальними заворушеннями і падінням моралі[1].
Львівський магістрат складався з міської ради та міського суду (лави), який займався переважно кримінальними справами. Хоча рада була адміністративним органом, нечіткість законодавства часто призводила до того, що її функції перетиналися з функціями суду. Члени міської ради (райці або консули) здійснювали поліційний нагляд, розподіляли міські землі, здавали в оренду майно міста і його прибуткові сфери діяльності, встановлювали податки, брали в міське право (громадянство) і вирішували суперечки, які не вимагали залучення свідків, а також опікувалися вдовами та сиротами міста. Крім того, бургомістр (або бурмістр) і райці боролися з азартними іграми, стежили за торговцями, щоб ті не обманювали і не обважували покупців, і цінами, аби не наживалися перекупники. Райці не отримували коштів за свою роботу, яка вважалася почесною, разом з тим вони не платили королівських і міських податків за свою нерухомість, були звільнені від низки повинностей і отримували різні подарунки. Львівські бургомістри мали право самостійно вершити суд і вирішувати суперечки, причому навіть у себе вдома, через них подавалися прохання і апеляції до королівської канцелярії[2].