Міжнародне звичаєве право
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Міжнародно-правовий звичай є первісною формою міжнародного права й протягом тривалого часу лишався фактично основним джерелом міжнародного права. Разом із тим тривалий час міжнародний звичай не визнавався самостійним джерелом міжнародного права. Лише теоретики так званої «історичної школи права», яка існувала в XIX ст., переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела міжнародного права.
У цій же школі були виділені характерні ознаки міжнародного звичаєвого права:
- правові норми міжнародного звичаєвого права, або міжнародні правові звичаї, творяться без прямого наказу з боку держав чи їх органів;
- міжнародне звичаєве право є правом неписаним. Зрозуміло, що норми міжнародного звичаєвого права можна записати, але факт запису, тобто матеріально ї фіксації, не є для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості й масово використовується.
Міжнародне звичаєве право становить неписаний звід правил поведінки, які сформувалися в історії та яких дотримуються з а неформальною згодою.
Як заявляє Г. Д. Шермерс, «міжнародне звичаєве право застосовне „mutatis mutandis“ не лише до держав, але і до міжурядових організацій».[1] З ХХ ст. більшу роль почали відігравати міжнародні договори, проте зараз міжнародно-правовий звичай все одно зберігає доволі велике значення. У разі укладання правового договору міжнародно-правовий звичай, який регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення: він може залишитися чинним для тих суб'єктів, що визнають правовий звичай, але не приєдналися до угоди з якихось причин. Міжнародно-правовий звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, тому він може діяти поряд з міжнародною угодою.