Українська історіографія
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Українська історіографія — спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.
Терміни «українська історіографія», «українсько-руська історіографія», «руська історіографія», «історія питання», «історична українська ідеологія», «література питання», «історія науки історії» та низка інших з'явились наприкінці 19 — початку 20 ст.
Після доби української революції 1917—21 термін «українська історіографія» стає домінуючим у працях вітчизняних істориків. Істотно розширюється й спектр його змістового наповнення:
- процес розвитку української історичної праці та національно-історичної думки (Д. Дорошенко);
- історія української думки, історія самосвідомості народу, українського самопізнання (М. Грушевський);
- виклад фактичного змісту науки та теорій історичного процесу у зв'язку із схемою минувшини українського народу з хронологічного, географічного та етнографічного боків (Д.Багалій);
- розкриття класового характеру літератури й науки історії взагалі (Д. Багалій);
- ідеологія, концепції та погляди їхніх авторів на минуле України (І. Кревецький); та ін.
З'являються популярні (В.Біднов та ін.) і систематичні нариси (Д. Багалій, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич) з української історіографії. Мали місце й спроби наукової організації студій з української історіографії. Зокрема, у середині 1920-х рр. за ініціативою М. Грушевського при ВУАН (нині Національна академія наук України) була створена Комісія для дослідів нової української історіографії. Втім, обнадійливі передумови для організаційного оформлення української історіографії як дисципліни були раптово обірвані на теренах УСРР репресіями на початку 1930-х рр.