Волфіш-Бей
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
[[Категорія:1790-ті[1] ]]
Координати 22°56′58″ пд. ш. 14°30′25″ сх. д.
|
Волфіш-Бей (афр. Walvisbaai, англ. Walvis Bay, Walfish Bay, нім. Walfischbucht або Walfischbai, Китова затока) або Езоронґондо (герер. Ezorongondo) — місто на берегу однойменної затоки Атлантичного океану на південно-західному березі Африки і головний порт Намібії (понад 30 тис осіб — 1977 рік) на її узбережжі.
Довжина затоки 10 км, ширина біля входу — понад 10 км, глибина — до 9 км. Припливи що півдоби — до 1,5 м.
Волфіш-Бей був заснований голландською Ост-Індською компанією наприкінці XVIII століття як проміжний пункт для морських подорожей між Кейптауном і Нідерландами[1]. Жодних спроб постійного (цілорічного) поселення не було, і до кінця XIX століття на цьому місці мало місце комерційний розвиток. Тим часом Капська колонія стала британською, і під час Боротьби за Африку британці заявили права на Волфіш-Бей. Вони дозволили Капській колонії завершити анексію території в 1884 разом з Пінгвіновими островами[en] після початкових кроків, зроблених у 1878[8][9].
У 1910 Волфіш-Бей, як частина Капської колонії, увійшов до складу новоствореного Південно-Африканського Союзу[10]. Згодом виникла суперечка з Німеччиною щодо кордонів ексклаву, яка врешті була вирішена в 1911, коли Волфіш-Бей отримав територію в 1 124 км2 (434 кв. миль)[11].
Ексклав був захоплений німцями під час кампанії в Південно-Західній Африці на початку Першої світової війни, але Союзні сили оборони (UDF)[en] Південної Африки зрештою витіснили німців у 1915[12]. Згодом Волфіш-Бей був швидко інтегрований у новий режим воєнного стану в Південно-Західній Африці[13].
Пізніше Ліга Націй надала Південній Африці контроль (мандат класу «C») над Південно-Західною Африкою для управління територією[14]. У 1921 в Південно-Західній Африці було відновлено цивільне правління, а управління Волфіш-Беєм було передано Південно-Західній Африці відповідно до Акту про справи Південно-Західної Африки 1922[en][15].
Незважаючи на те, що територія ніколи не була частиною Німецької Південно-Західної Африки, в Акті говорилося, що:«порт і поселення Уолфіш-Бей, що є частиною мису Доброї Надії, для судових і адміністративних цілей розглядаються як частина підмандатної території Південно-Західної Африки»
Однак Південна Африка також прагнула анексувати Південно-Західну Африку і представила таку пропозицію Лізі Націй[9]. Отже, у 1949 до Акту було внесено поправки, щоб надати представництво в парламенті Південної Африки білим у Південно-Західній Африці[16].
У 1977 після посилення міжнародного тиску з вимогою відмовитися від контролю над Південно-Західною Африкою Південна Африка скасувала Акт, але передала контроль над Волфіш-Бей назад Капській провінції, зробивши її ексклавом[17]. З 1980 вона була представлена як у Раді провінції[en], так і в Палаті зборів[en] як частина виборчого округу Грін-Пойнт[en] у Кейптауні, перш ніж стати окремим виборчим округом у 1982[18].
У відповідь Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй прийняла резолюцію 432 (1978)[en], яка проголосила, що «територіальна цілісність і єдність Намібії повинні бути забезпечені шляхом реінтеграції Волфіш-Бей в її територію»[19].
У 1990 Південно-Західна Африка отримала незалежність як Намібія, але Волфіш-Бей залишився під суверенітетом Південної Африки, а Південна Африка збільшила кількість військ[20]. Однак у 1992 дві країни домовилися створити тимчасовий Спільний адміністративний орган для Волфіш-Бей і Прибережних островів[21]. Управління очолили два головних виконавчих директора: Нанголо Мбумба, тодішній секретар кабінету міністрів Намібії, і Карл фон Гіршберг, колишній посол Південної Африки в ООН[22].
Порт раніше належав до Південної Африки і був приєднаний до Намібії в 1994 році. Це сучасне портове місто зі змішаним населенням; тут живе багато переселенців нама з центру і півдня країни, але більшість місцевих африканців становлять трудові мігранти амбо з Анголи, які працюють в порту. Порт служить базою великому рибальському флоту, який постачає рибу як до підприємств рибної промисловості у місті, так і до плавучих рибоконсервних заводів у відкритому морі. Залізницею сполучений зі столицею Намібії — містом Віндхук.
Південніше Волфіш-Бей уздовж берега починається алмазна зона, подорожувати якою заборонено.
Серед місцевого населення (переважно представники корінного народу гереро) поширена назва Езоронґондо[23].