Арістотелізм
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Арістотелізм[1] — система мислення, яка в загальному дотримується принципів та вчення Арістотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Арістотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — «Нікомаховій етиці».
Арістотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні ній принципи спокою і руху. Душею Арістотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і здатності їстивні, чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Арістотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були — діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а аристотелізм — на апостеріорному розмірковуванні. Арістотель вчив свого учня, Александра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Арістотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Крітолай і Діодор.