Варварські королівства
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Варварські королівства — держави, створені на території Західної Римської імперії в умовах її розпаду в V столітті. Ці королівства засновувались народами (переважно — германськими), які до моменту вторгнення мешкали за межами Римської імперії і які самі римляни узагальнено та зневажливо називали «варварами».
Влада у «Варварських королівствах» належала ватажкам «варварських» племен які проголошували себе самостійними володарями — королями. Озброєні одноплемінники володаря становили його військо і селилися на землях, що їм надавав король. Жили германці за своїми старовинними звичаями, і лише згодом ці звичаї були записані. Так з'явилися збірки законів, які історики називають «варварськими правдами».
Після заснування новоутворених варварських королівств, більшість їх населення продовжували складати колишні римські громадяни. Вони розмовляли не завжди зрозумілою для германців латиною, жили за законами часів імперії і належали до «ортодоксальної» християнської церкви, яку очолював Папа Римський, тоді як «варвари» здебільшого були аріанами. Франки чи не єдині з варварів прийняли християнство в його «ортодоксальній», римській версії і часто використовували різницю у віросповіданні з іншими германськими племенами як привід для воєн. Внаслідок зовнішньополітичного розрахунку поступово королі варварських держав відмовлялися від аріанства і переходили до ортодоксального католицизму. Частину аріанських держав було знищено разом із їхньою церквою візантійцями в часи Юстиніана. Так сталося з Остготським королівством в Італії, та Королівством вандалів у Північній Африці.
З-поміж колишніх римлян, які стали «підлеглими» новоутворених варварських королівств були люди різних статків — і бідняки, які ледве зводили кінці з кінцями, і магнати, що іноді мали одразу по кілька маєтків у різних провінціях та чимало рабів. Тримати невільників у покорі в неспокійний час було складно, тому рабам зазвичай дозволяли заводити своє господарство. А найчастіше землю обробляли вільні селяни, які віддавали землевласникам частину вирощеного врожаю. Магнатами, однак, були не лише колишні римляни. Королі щедро роздавали маєтки «варварській» знаті та своїм дружинникам[1].
Характерною рисою, спільною для всіх цих ранньосередньовічних варварських королівств, була внутрішня нестабільність, що випливає із відсутності в той час усталеного правила престолонаслідування — сини короля, в принципі, мали пріоритетне право на престол, але знать цілком могла запропонувати іншу, власну кандидатуру. Чвари між членами королівської сім'ї, між королем і його васалами, суперечки між претендентами на престол були звичайною справою, дуже багато королів померли насильницькою смертю. Кордони варварських королівств були також нестабільні, столиці часто змінювали свої місця розташування. Для внутрішнього устрою були характерні общинно-племінна організація у вигляді територіальної громади вільних землевласників, народні збори і військові ополчення.
Державність варварських королівств розвивалася під впливом римської політичної системи, римського права і за участю посадових осіб, які отримали римську освіту. Здебільшого варварські королівства були дуже нестійкими та недовговічними. До моменту оголошення у 800 році короля франків Карла Великого імператором (подія, яка зазвичай розглядається як кінець епохи варварських королівств), з великої та різноманітної варварських королівств збереглось лише одне Франкське королівство.